[Мої відповіді позначено зеленим кольором – Олег Хома]
[Мої відповіді позначено шрифтом Arial– Олексій Панич]
наприклад, comrehendere/comprendre слід перекладати дієсловом „осягати”, бо це українське дієслово чудово фіксує метафору „охоплення”; звідси, Паскалеве “par l'espace l'univers me comprend et m'engloutit comme un point, par la pensée je le comprends” дістає повністю адекватне відтворення : Всесвіт осягає мене простором, я осягаю його думкою
Цілком згодний: "осягати" – чудовий переклад для comprendre
Нормальне і патологічне у терміновжиткові цієї епохи відслідкувати досить легко, бо вся вона є, власне, однією великою дискусією з Декартом, який, своєю чергою, полемізував з напів-рідною йому схоластикою.
Ну, не те щоб геть уся – зокрема, Вольтера, Дідро і взагалі течії французьких philosophes XVIII сторіччя це стосується явно меншою мірою, ніж лінії Спінози-Арно-Мальбранша-Ляйбніца-Вольфа-Канта або лінії Локка-Барклі-Х‘юма-Ріда. Але менше з тим.
2.8. Ляйбніц принципово за межі цього термінологічного поля не виходить, тому й підпадає під рішення у межах системи „латина – французька – українська”, оскільки його французька є похідна від латини, вторинна щодо неї і без неї незрозуміла.
Тут якраз і криється як беззаперечна перевага, так і певна небезпека підходу пана Олега, про яку докладніше я скажу нижче.
3.3. Якщо серйозно, то навряд чи варто одній людині чи навіть групі дослідників, братись за неподужні завдання. Адже створювати проекти окремих „усталених термінологічних систем”, на мою думку, можна і треба. Можна і треба говорити про якісь моменти тяглості з термінологічними минулим і майбутнім. Проте передчасні глобальні міркування з цього приводу видаються безплідними. Такі „супер-системи” терміновжитку формує тільки час, час традиції, що всьому надає місця і ваги.
Нижче пан Олег сам визнає, що замислюватися над "глобальними" контекстами, попри сказаному тут, має сенс вже зараз.
Проте вся ця аргументація не надто доречна. Коротко її суть: якби ми перекладали Новий Заповіт з усіх європейських мов одночасно, в нас би нічого не вийшло. Певна річ.
А що б вийшло, якби ми перекладали його з грецької? Якби у нас була усталена система відповідників щодо цієї грецької мови? Якби вона була певним чином узгоджена з іншими аналогічними системами?
Мені все ж таки йшлося дещо про інше: а саме, про неможливість щільно пристосовувати українську термінологію водночас під декілька мовних традицій – з огляду на те, що щільність відповідності одній мові знаходиться у зворотній пропорції до можливостей одночасно врахувати й лексично відтворити особливості інших мов чи іншої мови. Не думаю, що це надто глобальне міркування: навіть якщо облишити згадки про китайську і (як це пропонує пан Олег) винести за дужки НКФ, все одно зафіксовані паном Олегом значення таких термінів як "ум", "розум", "раціо" тощо навряд чи підійдуть для відтворення вже й англійської термінології цього ж таки ранньомодерного періоду.
В аргументації ш.п. Олексія надто швидко відбувається перехід від локального до глобального. Мені більше йдеться про те, як створити локальну систему усталених відповідників для певної термінології певної епохи, йому – що буде, коли цей підхід застосувати глобально. Я ніде не казав, що глобалізувати ми будемо за тими ж правилами, що застосовувались у локальному випадку. Хоча про такі перспективістські небезпеки і слід говорити, тут я не заперечую.]
То ж і будемо говорити – бо, не відчуваючи ширшого контексту, можемо легко наламати дров на тому локальному матеріалі, що зараз, завдяки панові Олегу, опинився у нас в центрі уваги.
Французькі вільності з esprit – родова травма французької філософії. Запровадили на свою голову, у тінейджерській ошалілості супроти „педантської” латини (а своїх же ресурсів натоді не мали!), нині ж – перекладають латинський текст Медитацій наново французькою – щоб розуміти його не гірше за іноземців, чиї переклади спираються все ж на латинський текст, відтак кажуть читачеві більше. То чи варто наслідувати чийсь сумний приклад?]
Ось і проявилася наочно та концептуальна небезпека підходу пана Олега, про яку я згадував вище. Очевидно, пан Олег настільки живе проблемами французької філософії сімнадцятого / початку вісімнадцятого століття, що хоче не стільки просто відтворювати для українського читача франкомовні тексти в усій їхній термінологічній проблемності, скільки виправити "заднім числом" їхні термінологічні "родові травми", дивлячись на ще незграбну тоді французьку з висоти "Евересту схоластики". Як щире бажання "жити своїм предметом", це прагнення не може не викликати найглибшої поваги і щирого співчуття; як позиція перекладача, втім, такий підхід видається мені надто активним у перетворенні тексту, що перекладається. Я б радше вважив за потрібне донести українському читачеві усі "родові травми французької філософії" у максимально недоторканому вигляді, виносячи все решту у примітки і коментарі до основного тексту перекладу.
Між іншим, якщо вже ситуація з esprit виходить настільки гостро-полемічною, не слід забувати і ще про одне радикальне рішення: залишити це слово у тексті перекладу в його оригінальному вигляді, як я це зробив (знов-таки в своїй останній монографії) з англійським belief/believe. Навіть це я вважав би більш відповідним оригіналу, ніж "розбивати" один, бодай невдалий, французький термін Ляйбніца на три його латинські складові. Як щодо такої версії?
зрештою, кажемо ж ми „чи є сенс?..”, і тут сенс майже те саме, що й глузд, вони тут синоніми і вся різниця – лише в усталеному слововжитку).
Різниця ще й в етимології, яка до певної міри відчувається навіть сучасними носіями української мови: адже поряд із "сенс" у нас є такі слова як "сенсор", "сенсорний", "сенсомоторний" тощо. Відтак, тут є, хоча й слабкий, зв‘язок із термінами почуттєвості, якого "глузд" не має зовсім, походячи від давньослов‘янського позначення мозку.
[Усім нормальним людям надано не розум (ingenium), а, в моїй термінології, ум (mens), наполягаю, разом із Декартом, схоластами тощо. Розум – це і є вміння (сила) користуватись умом, що наданий усім. „Несповна розуму” – вираз хиткий, так кажуть не лише про божевільного, але й про локальні випадки пришелепкуватості людей нормальних, – стається час від часу. Тому пропоную все ж орієнтуватись на базову „бінарну опозицію” розумний – дурний”. Дурний – це той, хто має слабку силу використовувати можливості уму. Схема виходить напрочуд струнка.
Отже, розум – це "вміння (сила) користуватись умом". Запам‘ятаємо і повернемося до цього далі.
Чому sapiens – це „розумна”, а не „мудра”? Бо так каже російська традиція перекладу цього словосполучення. Невже це і є розв’язок на всі часи, найвдаліший і найпереконливіший? І чи так ми вже до нього звикли, щоби хоч у філософії трохи його не посунути?]
Протестую: справа зовсім не в російській традиції. Латинське sapiens походить від sapio – (1) мати смак чи запах (для речей); (2) відчувати смак (для людини); (3) (очевидно вторинне й похідне від попереднього) – розуміти + бути розсудливим, розумним. Sapientia як "мудрість" і sapiens як "мудрий" – це вже наступний крок узагальнення, з виведенням найвищого ступеня розумності (поряд із такими значеннями sapientia як загалом "знання" і навіть "філософія"), але цей крок жодним чином не скасовує попередній. Отже, sapiens – це людина і "мудра", і просто "розумна"; а відтак, ми маємо черговий випадок лексичної розбіжності, коли одному латинському термінові, щасливо чи ні, але відповідають щонайменше два українських. Роздільне запитання пана Олега – "чому розумна а не мудра?" – в цьому контексті не дуже коректне вже самою своєю альтернативністю.
[Таке обґрунтування [щодо mens/"ум" – О.П.] буде надане, з часом. Проте не в межах статті. Першим варіантом стане переклад Медитацій, яке ми, сподіваюсь, доведемо до завершення; по-друге, Словник картезіанської термінології, який я маю намір видати після видання Словника неперекладанностей, щоби урахувати досвід відповідних рішень; можливо деякі статті картезіанського словника я оприлюдню раніше, в журнальному форматі.]
Отже, в ідеалі варто було б дочекатися обіцяного обґрунтування і відкласти подальшу дискусію до його появи?
[Див. пп.. 2.7-2.8. Виразна теологічна спрямованість „духу” унеможливлює його застосування у мові ХVІІ ст. в контекстах гносеологічних. Латина є своєрідним підрядником для всіх текстів цієї епохи, так от для „духу” потрібен „spiritus”, Ляйбніцеві ж йдеться переважно про mens & ingenium.]
Не в усіх контекстах "дух" є "виразно теологічно спрямованим" – якщо вести мову про ресурси українського "дух" з огляду на його використання для цілей перекладу. Що теологічного у вислові "бойовий дух"? "дух козацтва"? "сильний духом"? "духовно піднесений"?
[Категорично заперечую, ingenium – у жодному разі не здатність міркування. Це обдарованість, якщо волієте, точніше ж – розум як індивідуальна сила. Повторюю, на латинський зразок тут слід орієнтуватись як на прояв філософської мови, значної розвиненішої за тодішню французьку, на яку не можна було дивитись без жалю у порівнянні з Еверестом схоластики. Навіщо нам заздалегідь обирати примітивніший варіант, громадити пояснення і коментарі, при цьому розвиваючи не лексикон власної мови, а лише обсяг тих таки коментарів? Весь час тренуватись, але жодного разу не наважитись зіграти?]
Вище йшлося про те, що розум (ingenium) – це "вміння (сила) користуватись умом". Тепер маємо уточнення: розум (ingenium) – це… "розум як індивідуальна сила". Навіть якщо у другому поясненні немає тавтології, і навіть якщо розум водночас не фігурує у нас "як" що-небудь інше, найменше, що з цього можна вивести – що переклавши пару mens/ingenium як "ум/розум" ми
- по-перше, відходимо досить далеко від основного значення і етимології латинського in-genium ("вроджені здібності", "геній всередині (людини)" – далеко не лише в плані користування власним "умом"), і
- по-друге, вводимо таку інтерпретацію пари "ум/розум", яка принципово не співпадає із англійською термінологічною парою mind/reason.
Останнє важливо зауважити тому, що у своїй монографії я свідомо утримався і від перекладу mind як "свідомість" (як це зробив Павло Насада у перекладі х‘юмівського "Трактату"), зваживши на те, що "свідомість" є калькою з consciousness, а точніше, і те і те є прямими кальками з грецького συνείδησις, і водночас від перекладу mind/reason як "ум/розум", через – як я пояснював у тексті монографії (с. 19) – малу вживаність слова "ум" в українській мові загалом і філософському контексті зокрема.
Тепер уявімо собі ситуацію, що я рік тому не встояв би перед спокусою і послідовно переклав mind як "ум", і лише reason як "розум", на всій відстані від Гоббса до Ріда. У цьому разі, з появою роботи пана Олега, ми вже мали б відкритий термінологічний конфлікт, оскільки reason, для носія англійської мови, є здатністю людини до логічного міркування і абстрактного мислення, але зовсім не є "силою користуватись умом" (себто, користуватись "mind").
Що ж до самого mind, то його неповна відповідність до латинського mens – яка також, бодай до певної міри, ставить під сумнів переклад того і того одним спеціально для цього реанімованим терміном "ум" – ілюструється вже наведеними у моїй попередній відповіді фрагментами з Вульгати і King James Bible, де англійське mind з‘являється на місці як латинського mens, так і латинського sensus.
Таким чином, обмеживши термін "розум" за рахунок введення паралельного терміну "ум" окремо для франко/латиномовного і для англомовного контекстів однієї і тієї ж ранньомодерної доби, ми легко могли б обмежити цей термін у взаємно несумісні способи – що явно спричинило б більше незручностей, ніж традиційне використання терміну "розум" як достатньо "гумового", аби вмістити у нього весь обговорюваний комплекс значень на правах смислових відтінків. Саме це я і мав на увазі, згадуючи англійську філософію у одній зі своїх попередніх реплік (див. вище); тут ми маємо живу ілюстрацію того, як і чому "щільність відповідності одній мові знаходиться у зворотній пропорції до можливостей одночасно врахувати й лексично відтворити особливості інших мов чи іншої мови".
Отже, маємо трилему: або (1) пан Олег та інші перекладачі з французької та "французької латини" XVII століття потягнуть "термінологічну ковдру" на себе, тим самим звужуючи простір для мовного маневру перекладачам з інших мов, зокрема й з ранньомодерної англійської; або (2) "термінологічну ковдру" будуть тягнути на себе перекладачі з різних мов одночасно, що швидко роздере цю "ковдру" навіть в одному лише контексті ранньомодерної філософії; або (3) ми домовимося тримати цю "ковдру" у нейтрально-серединному становищі, коли щільність її наближення до різних мовних традицій буде залишати однаково незадоволеними представників усіх зацікавлених сторін. Дипломати, між іншим, традиційно кажуть, що ознакою доброго компромісу є саме рівна незадоволеність усіх його учасників…
[Попервах воно, звісно, трохи незвично. Але я хотів би подивитись на того українця, який першим почув термін „щойність”. Мабуть, він запропонував: давайте скажемо просто річ, предмет, об’єкт, нарешті, і напишемо пояснювальний коментар]
В українському контексті "щойність" – на відміну від російського "чтойность", вперше віднайденого, здається, Лосєвим для перекладу арістотелівського "to ti ēn einai" ("История античной эстетики", том "Аристотель и поздняя классика", с. 94-95) – звучить взагалі дико, через неминуче перехрещення зі звичним українським "щойно". Якщо вже шукати суто український аналог для "to ti ēn einai", то замість кальки з російської тут треба було б вигадувати щось абсолютно своєрідне і для інших контекстів непридатне – наприклад, "чимбулість" (або, з підкресленням іншого відтінку, "чимсталість").
(Пізніша вставка від 05.09.2008): Здається, я знайшов найкращу опцію: "чимбутність"! Усякий, хто розбере значення кожного слова в арістотелівському вислові, погодиться, що це навіть точніше, ніж "чтойность"...
[[Плутати consequence та effet можна, чому ні, у нас так завжди і робили. Хоча інколи оговтувались і казали „причина і наслідок” та „причина і дія”, бо логічний і фізичний модуси слід розрізняти, принайні так робили носії філософської латини. Я ж пропоную казати не „дія”, а „здійсненність”, - просто тому, що йдеться не про дію (action), а про завершення її, „результат”. Називати результат дією вигадливо, нема мови, але надто контрадикторно, як на мене. Тому пропоную, не плутати результат з дією, і, з іншого боку, consequence з effet. Звідси й виходить „причина-наслідок”, „причина – здійсненність”. Як на мене певна штучність (ліпше сказати – незвичність, адже саме слово цілком відповідає нормам українського словотвору) – нормальна платня за те, щоб не називати дією те, що є її протилежністю.]
Я ж і не пропоную "плутати результат з дією", я лише пропоную скрізь, де йдеться про причинно-наслідкові стосунки, так їх і називати, не перейменовуючи їх у "причинно-здійсненнісні".
[Цікаво подивитись на випадки, коли effectus – не здійсненність. В нашу мову навіть увійшло слово „ефект”, яке заповнило порожнє місце „здійсненості”.]
Немає проблем: два випадки, коли effectus, як на мене, не "здійсненість", а таки наслідок, я вже наводив з "Етики" Спінози. Шановний пан Олег і не спробував (поки що?) захистити переклад у наведених мною цитатах зі Спінози effectus як "здійсненість". Додам, що так само я заперечував би і переклад "ефект" – себто (аксіома 3), "З даної визначеної причини необхідно випливає ефект, і навпаки, якщо не дана жодна визначена причина, неможливо, щоб далі наставав ефект". Втім, і "здійсненість" на місці "ефекту" тут, як на мене, виглядає зовсім не краще.
Сподіваюсь, правило це діє в усі боки, і ми спробуємо і про Ляйбніца чи Декарта говорити їхньою власною мовою.]
В загальному вигляді – жодних заперечень. Але чому при цьому необхідно вважати "власною мовою" Ляйбніца латину навіть тоді, коли йдеться про його франкомовні тексти? Як тло для коментарю латина, згодний, тут цілком необхідна; як підстава для радикального втручання у використаний Ляйбніцем французький лексикон – як і раніше, маю сумніви.
А от щодо imagination – не згодний, бо в ньому є image, якого нема в уяві; відтак пара виображення – образ видається неймовірно вдалою, і не бачу їй альтернативи, бо вона чудово передає суть справи. Проти перекладу image як образ, наскільки я знаю, ніхто не протестує? То потрібна ще здатність, яка працює саме з „образами”, а не з „явами”.
Можливо, і є сенс передавати imagination як "виображення" – тут пан Олег мене майже переконав. Тим більше що запропоноване паном Олегом "виображення" фактично є не чим іншим як українським аналогом російського "воображение".
| Il est vrai que les âmes des animaux spermatiques humains ne sont point raisonnables, et ne le deviennent que lorsque la conception détermine ces animaux à la nature humaine. | Щоправда, душі насінних тварин людини не обдаровані раціо і стають такими лише коли зачаття призначить цих тварин до людської природи. | Щоправда, душі одушевлених істот у людському сім‘ї [або: у людській спермі] зовсім не є розумними, і не стають такими, доки зачаття не призначить ці (одушевлені) істоти до людської природи. |
| Pour ce qui est de l’âme raisonnable ou de l’esprit, il y a quelque chose de plus que dans les monades, ou même dans les simples âmes. Il n’est pas seulement un miroir de l’univers des créatures, mais encore une image de la divinité. | Стосовно ж душі, обдарованої раціо, або уму, то в ній є дещо більше, ніж у монадах чи навіть у простих душах. Ум є не лише дзеркалом світу створінь, але й образом божества. | Щодо того, що є в розумній душі або дусі, то тут є дещо більше, ніж в монадах чи навіть у простих душах. Це не лише віддзеркалення світу створінь, але також і образ божества. [Розумна душа це дух?] |
Можливо, я дивився неуважно, але я поки що не знайшов у Ляйбніца жодного свідоцтва, що "нерозумні" істоти, безумовно маючи життя й душі, причетні також і духу – у будь-якому сенсі цього українського слова. Відтак, чому б і ні? – "розумна душа це дух". Із задоволенням почую від ш.п. Олега, чому це докорінно неправильно…
| C’est pourquoi tous les esprits, soit des hommes, soit des génies, entrant en vertu de la raison et des vérités éternelles dans une espèce de société avec Dieu sont des membres de la cité de Dieu | Ось чому всі уми – чи то людей, чи то геніїв – завдяки раціо й вічним істинам входячи у певний вид суспільства із Богом, є членами граду Божого | Ось чому всі духи, чи то людські, чи то (духи) геніїв, завдяки розуму та вічним істинам входячи у певний вид суспільства із Богом, є членами граду Божого [генії сами – духи, невже ще й них є якісь духи? – дуже невдало виходить, як на мене.] |
А чому ми тоді кажемо "Дух Божий", адже Бог – це також дух і не що інше як дух? Просте пояснення полягає в тому, що генії – це духи, але не всякі духи – генії, і це достатня підстава розрізняти "духи геніїв", "Божий Дух", і також "людські духи".
Полемізувати справді є про що.
1. Якщо ми вживаємо „дух” там, де зазначено в альтернативних варіантах, ми повинні його вживати і в Декарта (французькі тексти), бо це той самий термін; тоді й mens, як латинський відповідник, теж мав би бути „духом”; не те, щоби такий підхід був неможливий, але що тоді робити зі spiritus? Теж перекладати як „дух”?
Я б так і спробував, зважаючи на те, що оригінал все одно буде – і мусить бути – у читача перед очима. Втім, це стосується перекладів з французької; про переклади безпосередньо з латини потрібна окрема дискусія. За наявності паралельних текстів французькою і латиною, я б орієнтувався на авторський первинний текст, якою мовою він не був би написаний – себто, латина у випадку Meditationes, але французька у випадку Discours de la méthode, і "термінологічну чутливість" українського мовного апарату намагався налагоджувати відповідно.
Людовік ХІV, відвідавши виставу якоїсь з Корнелевих п’єс, сказав, що той a beacoup d’esprit! – Явно ж не „багато духу”! Я б сказав – багатоумність.
А я б сказав – "одухотвореність", або "духовна піднесеність" – що, як на мене, прекрасно гармонує із пафосом корнелівських трагедій.
Сучасному читачеві класичний текст стане зрозумілішим не тоді, коли ми його модернізуємо, а тоді, коли ми чіткіше відтворимо його іншомовність, іншокультурність, покажемо, що він – частина зовсім іншого світу, і надамо ключ до розшифрування його специфічних кодів. Світ класики – це вже минуле, ми вже мислимо інакше, ми простіші, прагматичніші, невибагливі, якщо порівняти з філософами минулих століть. Тому не слід спрощувати, варто описувати оту колишню складність – щоби відчувалась дистанція між епохами.
В загальному вигляді – немає жодних заперечень! Але головною запорукою цього є не переклад, завжди обмежений у своїй досконалості, а той оригінальний текст, що його цей переклад неодмінно мусить лише супроводжувати.
З вдячністю панові Олегу за розкіш наукової полеміки,
Олексій Панич
